Вірш про залізну праску

Ти із кишені дістаєш залізну праску.
Під променем нагрієш і так мило,
даруєш мені знову мою казку,
і прасуєш мої зім'яті крила.

Це не метелики, це хвилі,
закохано цілують мій живіт.
Я йду на кілометри, йду на милі,
і кличу ейфорію у політ.

Ми на подушках мов на хмарах,
проростаємо руками у небесну синь
мов чаклуни знаємось на чарах,
дивуємося з того як горить полинь.

За димом злітаємо як літаки,
ловимо лебідок за розпушені хвости,
і розумію з ніжним дотиком руки,
що ми удвох — це я і ти…

Зробимо діру ще в цій хмарині,
а ту на землю впустимо дощем,
а сонце розкриє свою скриню
розстелить райдугу і ми по ній підем.

Підемо легко торкаючись дерев і трав,
пливемо над землею після зливи,
політ усе, що мав, усе віддав,
Я рада з того, що знову ти щасливий!!!

І знову праска випадає із кишені,
і, певно, важко тобі її нести.
Ми набираємо повітря у м'які легені.
І розумію, що ми удвох — це я і ти…

Дивись, а за спиною з крил стікає час,
ти праску дістаєш і так мило,
мене звільняєш від літаючих прикрас,
і знов прасуєш мої мокрі крила…