Випхатися із дзеркала, або Причетність до людей додає печалі

Мені би випхатись із дзеркала на волю,
і тому відображенню надати крил,
запхатись пальцями в акрил,
а на щоках позбутись солі,
під легким подихом вітрил…

Ми тут згораєм під променем палючим,
еталонів, прикладів, взірців,
серед дорогих автівок, дешевих папірців,
і під поглядом колючим,
накрохмалених білих комірців!!!

А наші душі вже пахнуть шашликом,
запеченим на вогнищі чуток,
приправленим корицею пліток,
Ми так жалюгідно махаєм кулаком,
і падаєм під асфальтовий каток…

дУмки ні в кого з нас немає,
бо всіх у нас однакові думки,
ми наче всі з конвеєру ляльки,
щоночі у коробочки лягаєм,
щоб зранку комусь в колеса вставити штики…

Ти просиш щастя для своїх дітей,
підпалюєш сірником чуже пальто,
бо власні діти — все, а цей чужий-ніхто,
йменуєш себе Людиною серед людей,
насправді лиш член юрби із Шапіто…

Мені би випхатися із дзеркала подалі,
щоб це зображення було кращим, аніж є,
десь там, де нема — «чуже, своє»,
причетність до людей додає мені печалі,
бо чомусь нелюдяним стало все людське…