Він мацав музику...

Він йде, асфальт волочиться за ним,
Брехливі афіші на стовпах висять,
Він був високим, гарним, молодим,
І палко вірив всім новим пісням.

Не вірив людям, телевізору й новинам,
А зранку пив чай із бергамотом,
І знав, що її звали Аня чи Марина,
Вона ж любила масло й шпроти.

І не в шпротах справа, річ у тім,
Що в неї часом були рижі коси,
Вона ходила в светрику простім,
Чомусь щоранку витирала сльози…

Він називав її ласкаво «Мишка»,
«помацай свою музику!» — вона йому шептала,
І хизувалась новою емпетришкою
І нецілована зривалась і тікала…

Він був їй другом, лікарем із психів,
Її через болото на руках носив,
До неї вже давно нерівно дихав,
Та бути разом так і не просив…

Мабуть, подумав, що так вічно буде,
Він з нею, ну а вона при нім,
Хтось з них сміявся, пліткували люди…
Так було вчора, як був він молодим…

А потім вона мовила:»Я чекаю чуда,
Йдемо вибирем мені найкраще із платтів!!!»
І він поплівся як німий приблуда,
За ту годину швидко постарів…

Минали ночі в молитві імені її,
Яке через місяці було не згадати,
Вона покликала його, бо щастя сталося в сім'ї,
А він хотів як хлопчик розридатись…

І він побіг через траси й переходи,
В вухах дзвенів старенький МР3,
Придумав, що сьогодні їй все скаже,
Її поверне сьогодні назавжди…

Він скочив за поріг…спустився на коліна,
Погладив її кругленьке пузико….
Назвав її по імені – Аліна,
Й помацав хоч не свою, та музику…

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте