Час збирати каміння... або Кому потрібна така бруківка в Чернівцях?

Про ЄС нині модно говорити. Говорити пафосно, емоційно, надавати політичного забарвлення, а я його згадаю легенько, між рядків. ЄС – одне, а дороги до нього різні. Хтось вже вродився там, хтось йде туди, висловлюючи свою думку на площах, хтось продовжуючи працювати у себе в кабінетах. Неважливо. Але поки всі ми йдемо такими Дорогами як у нас, то дістанемося ми туди каліками і інвалідами, лишніми ротами для європейців, претендуючи на їх соцвиплати. Та, якщо чесно, мені, саме зараз основне — не все одно тільки одне моя безпека і здоров’я…
    Їдемо ми сьогодні в обід  автомобілем по вулиці Руській, щедро вкритій  буковинським обличчям – бруківкою. (Вже згідно пізніших роз’яснень, розумію, що в автівках є якась штука, яка реагує на щільний контакт колес із землею і тоді лише дозволяє гальмування – приблизно так). Перед нами здоровенний і дорогезний джипяра, вібрація і підкидони неімовєрниє – гальмування не проісходить, і в нас два варіанти, або ми ґвалтуємо в зад джипяру, або ми добровільно ґвалтуємо свій перед об бордюр. Звісно обираємо другий варіант, і як наслідок прямо посеред Руської  стоїмо міняємо колесо, я з перемазаною шоколадом мармизкою (не їжте шоколадок на передньому сидінні) і забитою ногою, водій із запаскою в руках і словоблудом в роті – отакі двоє.  Маючи 10 хв, рівно за стільки він поміняв колесо, я оцінюю довколишню бруківку і згадуються мені плітки кількарічної давності про те, що хотіли якось приїхати до нас німці і викупити нашу бруківку. Всю. А замість неї застелити в Чернівцях цнотливо-чисте асфальтове покриття. Але комусь вистачило розуму бовкнути, мовляв – Чернівецька бруківка – то наше обличчя,  велика цінність, символ і бла-бла-бла, ні, валіть собі до своєї Європи, бруківку не віддамо. Ото думаю нині таке обличчя потребує значної пластичної операції….ми запізнилися, хто на роботу, хто на пари, річ не в тім.
   Але вже буквально годину назад їду на задньому сидінні маршрутки. Дивлюся у вікно заднє, романтіка, всі діла. По бруківці, ліхтарі обабіч дороги освічують пройдений шлях.  У Камерона в «Титаніку» була схожа сцена – коли Роуз вирішила скакнути за межі корабля, там вона стоїть дивиться на хвилі океану, освічені місяцем і зорями. Отаким ефектом мене вразила чернівецька бруківка. Те, що вдень здається більш – менш рівним, при певному освітленні здається, що тебе зараз накриє цими нерівностями ( а якщо врахувати похитування, вібрацію, взагалі і на море можна не їздити))).
  Мій тато, коли їде навідати своїх батьків в село віддає перевагу об’їзному шляху і довше, аніж напряму через центр міста. Серед своїх друзів він аргументує це тим, що коли була попередня машина, то через кілька місяців їзди Головною вулицею, ходова автомобіля стала нагадувати досвідчену проститутку.
   Ще 50 років тому ніякого дискомфорту бруківка не викликала, коли останні трамваї їздили, бо автівок мало, а рейки вони камінь не особливо зачіпають. Але в нинішніх умовах, здається хтось переплутав поняття історично цінного і архаїчного застарілого.
   Чи потребують Чернівчани такого побитого життям обличчя? Адже, дорога має здатність зношуватися, постійні ремонти комунальних мереж, які  в прямому сенсі камінь на камені не залишають після таких операцій, не знаю як вам, але мені бруківка ні їздового, ні естетичного задоволення не приносить. То звісно вдобно, ніц не міняти, а смертні хай свої тачки ремонтують, ремонтники хай тішаться, але от питання, а якби ми обрали перший варіант ( я про джипяру) – де гарантія, що особисто для мене, що все обійшлося лише забитою ногою і личком в шоколаді?....