Прощення

Я хотіла написати тобі вірша. Ну, знаєш, щоб із римами, красивими викрутами. Але, чорт, ти мене не надихаєш. Мені простіше було присвятити вірша безіменному стовпу посеред вулиці, а не тобі. Розламувало на частини почуття провини. В нас не було нічого спільного, крім наших зустрічей.

Твої очі такі темні-темні. Глибокі. Господи, я ніколи не бачила таких очей. Я заплутувалася в них, і коли віями торкався щоки — атомний вибух розносився по венах, труїв мене і тебе. І гірко ставало після того. Як після перепою дешевим коньяком. Мене мучило і млоїло, але заставити себе втекти не могла. Я любила кожну клітинку твого тіла, але не тебе. В душу не заглядала, бо вона була мені не цікава. А ти мою лишав на папері. Ніжно олівцем виводив те, чого в мені не було – кохання і людяності.

І ось роками кількома потому нарешті в нас стільки спільного. Ти ненавидиш мене. Я теж. Себе.

За вікном холодно. Ти живеш за 300 метрів від мого будинку. І хочеться бігти і сказати «вибач». Просто, щоб знав, і ми могли жити собі далі – дорослі люди ніби…Але там болото і холодно. І не тільки за вікном.