Я хочу. Щоденник егоїстки.

Я не вернусь
Так говорил когда то
И туман
Глотал мои слова
И превращал их в воду
Я все отдам
За продолжение пути
Оставлю позади
Свою беспечную свободу

Чому я себе не відпускаю?

Чому нас щось ще зв’язує?

Чому я продовжую думати  про це?

Можливо,  це твої книги, що бережно припали пилом на полиці? Я так хочу відкрити їх, здути пилюку і поглинути в читання. Маючи все для щастя, тримаючи бережно цю синичку в руках, мене не перестає всередині бити батогом почуття…провини?

Стільки не потрібних слів сказано, і стільки потрібних промовчано.

Я хочу з тобою говорити! Говорити, просто говорити! Вдихати твій дим…Хоча б вітатися!

Хоч і знаю, що не маю на це ніякого права.

Просто хочу знати, що в тебе кльово. Не добре, а от реально кльово. І поруч ті, хто підтримують, люблять, роблять кращими твій світ. Я хочу знати. Бо як ніхто ти цього заслуговуєш.

Хочеться щось виправити. Щось заклеїти-склеїти. Дірку в серці і розбиту вазу.

Хочу, хочу, хочу…хочу аби ти не викидав на смітник мої погляди тобі услід!

Якби то було правильним і доречним, і не засудженим в суспільстві -  я б на колінах просила прощення. Прощення за байдужість, біль і ігри. Я не можу йти далі без цього…

Я, я, я…дивлюсь на себе збоку – смішна ідіотка, що благає про прощення, якого не заслуговує, яка просто хоче зняти тяжкий тягар зі своєї душі. Насправді ж, хтось жив роками з цим болем і каменем, зашивав дешевими душами глибокі рани в серці, ржавими голками проколюючи його знов і знов, ненавидячи увесь світ і всіх…Скільки тої істини втоплено навіть не у вині? Чи ж думала я про те?

Думала.

Пробач мене.

Говори зі мною. Я хочу.

«Никогда…» ©. Читаю твої думки. І знаю, що ти знаєш, що я хочу.

Ненавидиш.

Завжди хотіла повернути час назад і клонувати своє серце. І хочу. Але не можу.