Угорсько-італійська подорож . Частина 1. Повернення до коханця

Якщо часто подорожувати,
то з часом з багажу за спиною
залишаються лише крила.

 

Цю фразу я написала два роки тому, коли ще по факту ніде не була за кордоном. Нині кожна поїздка для мене це ціла пригода і здійснення частки великої мрії – провести життя у подорожах. Ну чи не фантастика – слати вам привіти з узбережжя Тихого океану чи з Евересту?
І моїм хейтерам на місці спокійно б жилося. Нікого б не давила моя близька присутність. Нікого б не цікавило скільки я заробляю, де купую шмотки і з ким сплю.

Можливо, для більшості з читаючих цю статтю виїхати за кордон – це як з'їздити, ну скажімо в Сторожинець, і все описане тут здаватиметься смішним, але повірте мені – дівчинці в возрасті (не знаю чи є таке, але саме так себе можу описати) то видається одним із найкращих відчуттів у житті, коли перетинаєш кордон і ніби заходиш в новий світ, не Нарнію канешно, но і Україна не шкаф.=)

Думали ми довго куди б це поїхати і основною ціллю був Париж. Думали довго і нудно, як непомітно підкралася зима, а хотілося поїхати ще в 2016, бо то було одною із цілей на той рік почати його подорожжю і скінчити. В результаті всі євротури поближче до новорічних свят виявилися трохи дорожчими, якби ми зробили свій вибір, скажімо ще у жовтні. Могли зекономити 50-60 євро з двох. (На мінуточку – для тих, хто в тємі 60 євро, а може і менше – це в минулому моя місячна зарплата державного службовця, я щось все ще не спригну з цієї теми). Замовили тур ми в останні дні листопада і… не Париж. Париж нам виявився вже на той час не по кишені(. Але все, що не стається, то до кращого – намалювалася непогана перспектива побачити Італію, а по дорозі заїхати в наш улюблений Будапешт, місто в яке хочеться повертатися тисячі разів. Про першу нашу поїздку туди читайте тут n-hubko.vkursi.com/7635.html

В Чернівцях ми скористалися послугами туристичного агентства «Жовтий чемодан», які в нас в місті продають тури львівської агенції Танго Тревел. Танго Тревел нам рекомендували знайомі і ми якось без задньої мислі довірилися львів’янам, як виявилося трохи дарма (про це згодом), але наш Чемоданчик справився з усім на ура — витримав вимогливого туриста з прибабахом, бо ми і правда нервували – Угорське посольство тягнуло кота… взагалі вони любителі потягнути (про це теж згодом). Візу нам відкрили за пару днів до виїзду. З полегшенням ми зітхнули, зібрали манатки і машиною поїхали до Львова, звідки мав би виїжджати наш автобус.

Особисто нашою помилкою було їхати на Львів, запросто можна було зекономити час і гроші, діставшись до Ужгорода і залишивши там машину на стоянці, аніж їхати до Львова. Оскільки автобус через Стрий і Ужгород прямував на угорський кордон.

Всілись ми в автобус і ще годин 6 нас ковбасило українськими дорогами до кордону. Автобус виявився далеко некомфортабельним — продувало так нехило, про сидіння мовчу… Це перший недолік Танго Тревел, невдовзі відкрився ще один. На кордоні 29 грудня нас тримали 7 годин з лишком. Сказати, що хотілося лізти на стіни, чи то ба на стінки автобусу – нічого не сказати, і що саме цікаве найдовше тримали на українському кордоні. Ну і момент про те як угорці люблять потягнути. Нас попереджали про те, що жартувати з митниками не можна, особливо угорськими, їх треба боятися і всіляко кланятися. Що ми і робили, вони ж відчуваючи своє прєвосходство всіляко тонко принижували українців, бачачи чергу, по кілька разів нарочито виходили покурити, ну ок — але не три рази за 20 хвилин, а на додачу висунули з віконечка і з пульверизатора чимось бризнули мало не в обличчя і дружно посміялися. Відімо угорського почуття гумору мені не зрозуміти.



Поки ми тусячили на кордоні очевидно, що в нас закінчилися всі запаси їжі, і ми голодні і втомлені, вже на території Угорщини попросили керівника групи скерувати маршрут якимось чином так аби ми могли щось поїсти чи купити в супермаркеті. І знову Танго Тревел атлічілся. «Ніяких супермаркетів, шановні, ніяких зупинок». Дорога тільки на Будапешт в готель. То була 8 вечора, останній раз ми їли орієнтовно о 16.00 – більше в той день ми не їли нічого, поснули в готелі голодними.

 

Готель в Будапешті, хоча скоріше всього це не була ще столиця – виявився препаскудним. Але ми були такі втомлені і голодні, і вже не звертали увагу на плями на килимках і постільній білизні, антисанітарію в ванній, просто хотілося по швидше торкнутися подушки. Та і зрештою це новорічний період. Чи варто було очікувати більшого? В цей момент хотілося б започаткувати момент в моїй розповіді під хештегом #українськийтурист. Тільки но ми переступили поріг готелю, хтось з нашої групи на все фойє крикнув «Я извиняюсь, а что это за оч*о», при чому зробив він це з таким невозмутімим обличчям, що на кілька секунд скрізь запанувала тиша.

Під звуки мелодійного скандалу ми розбрелися по своїх кімнатах. В шлунку щось булькало (і чого б це – адже ні води ні їжі в нас не було), і під такий акомпанемент мені снилося аж нічого. Але я лягала все таки з прекрасною думкою про те, що завтра мене чекає зустріч з чоловіком моєї мрії — Будапештом.

Не знаю як так вийшло, але щойно мордочка торкнулася подушки, як дзвенів будильник, що вже треба було рулити. Їздивши минулого разу, і заснувши голодними, ми з Сашком сподівалися як мінімум на шведські столи, які нам обіцяли, але насправді українські туристи встали трохи раніше і ми вже залишилися лише на кашці з йогуртом плюс ще вирвали в когось сосиску… про додаткові порції можна було і не просити. Взагалі, раніше в мене був стереотип, що закордонні готелі не економлять на своїх клієнтах. Ох як я помилялась. І можливо, менше було б в мені негодованія, якби звечора в моєму шлунку не грали голодні оркестри.

Будапешт як завжди привітав нас по-особливому. Ну принаймні мені так хочеться думати. І я не про ранковий голод. Це місто настільки моє, що все в ньому здається прекрасним – починаючи від будинку парламенту (чого б це, дійсно)))) і закінчуючи бездомними, які сплять просто на вулиці, але тим не менш сплять акуратно, акуратно складають біля себе їжу і не просять милостиню. Вони працюють, просто ночувати їм немає де. Взагалі, зруйнувався ще один мій стереотип про те, що Європа не знає негараздів… Їжею ми запасалися в місцевих супермакетах, куди не водять туристів, і я не знаю чому я більше здивувалася «Совєтському шампанському», виробленому в Угорщині чи бабусі, яка прийшла з латаною сумкою, з новими дірками за продуктами і обирала найдешевші продукти. Ми ж скупились трохи звичайними продуктами, фруктами, водою і скажу вам, що це значно дешевше аніж обідати чи просто пити каву в кав’ярнях Будапешту. Ціни там космічні, так само як і на Різдвяному Ярмарку в центрі міста. Глінтвейн за 900 форинтів (3 євро, 90 грн), чай за 500 – біля 40 грн… і все це в паперовому стаканчику)) Хоча в пошуках чогось цікавенького ми наткнулися на цікаву кафешку, де урвали чай за 180 форинтів (15 грн), з можливістю навіть побути трошки в теплі і порозглядати місцевий контингент, але потім місцевий контингент кудись щез, і нас почали розглядати офіціанти. Хто ж знав, що о 16.00 в них там вже все йде до закриття. Взагалі в Угорщині з цим все як не у нас. Після 18.00 там закрито майже все (це я про магазини), після 19.00 – майже все включно з громадськими туалетами, після 20.00 – все. Після 22.00 угорці вже додивляються треті сни. І якщо тобі заманеться піпі посеред Будапешту – вобшем краще щоби тобі не заманулося.

Як ми дізналися про це?) Ну винуватий у всьому мій шопінг.



Я як мадам в цій сфері недосвідчена – витратила півтори години, хоча обіцяла – я лиш на 20 хв, та шо тут тих шмоток (всього то три поверхи у магазині). Потім неправильно вичитала ціни і дістала стрес на касі, в результаті годині так о сьомій вечора – в нас форинтів не було, продуктів теж. Обмінника працюючого ви не знайдете, як і продуктового магазину. Але є маленька хитрість – гроші міняють на ресепшені в готелі «Ібіс» (ми там жили минулого разу, зайшли туди від безвиході і пошуках ВІСІ) при чому по найвигіднішому курсу в Будапешті, а біля Ібісу є магазинчик, що відчинений до 22.00 — я не впевнена, що ці дві інстанції працюють легально, але нас вони виручили)) Місце знаходження ось тут, недалечко від Площі Героїв (Хешок Тере).



Також, в цьому ж районі до 19.00 ви можете завітати до інфопункту, де є шаровий віфі і обмінник, і можна трошки зігрітися. Чому я про це пишу? Тому з вайфаєм в Європі дуже туго. І якщо вам треба здзвонитися з рідними по вайберу – це гарний варіант. Ну і ще там найдешевші клозети в Будапешті. Наші славні українські туристи було подумали – нашо платити за таке, якщо біля замку Вадахуняді є парк.
Але благо місцева поліція присмирила їх пил.

І знову наш гід від Танго Тревел повівся непрофесійно в контексті наших пошуків описаних вище — на питання – як на бути, де знайти то й же клозет, чи купити продукти просто знизали плечима. Ну клас, однако.

Але як би там не було, люблю я Будапешт, як вже я колись писала – це місто як гарний коханець.)



Нічний Будапешт – це оргазмічна суміш вогнів за 2 мільйони баксів (саме стільки втюхали в освітлення Будинку Парламенту) і глінтвейну за три євро. Такого видовища як нічний Будапешт – не здатне повторити жодне місто, в якому я була, хоча сподіваюся ще багато міст попереду.

Будапешт просторий і в ньому вільно дихається, хвилі на Дунаї цього разу були неспокійними і в цьому була своя магія, спостерігати їх з верхівок Рибальського Бастіону. Я знову пропустила свій шанс придбати унгурікум – Унікум, настоянку, рецептура якої зберігається в цілковитому секреті.



але скуштувала вкотре їх чудового вина і гуляшу. Я хочу повертатися в Угорщину, хочу повертатися в Будапешт. Якби не їхня мова, я б навіть розглядала можливість переїзду до цього міста.
Мені вже вдруге було важко його покидати. І знову я знаю точно, що повернусь…

Хоча з коханцями рідко одружуються)))

1 коментар

Георгій Манчуленко
Спонукає до роздумів чи варто повертатися до колишнього коханця...)))
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте