Деяких жінок треба любити на відстані.

Мені 30 років і я чоловік.

І все, що я зрозумів  про жінок за ці роки вкладається лише в одне речення.

Деяких жінок варто любити на відстані.

Мабуть, саме до цього я йшов все своє життя. Хтось назве мене невдахою, що в тридцять років не має ні успішної кар’єри, ні сімї, дружини, дітей. Я ж називаю себе мандрівником. Мені подобається йти по цьому житті легко і не думаючи, що про мене подумають інші. Та для мене завжди буде важливим те, що про мене подумає Вона. Хоча я невпевнений, що вона хоч іноді думає про мене, але те, що вона зі мною вітається, перекидається кількома словами і поглядами дуже бентежить мою фантазію. Жінка, що роздягає поглядом. І язиком. Бо тільки вона вміє говорити так, ніби знає якусь еротичну таємницю, про …компот. В такі моменти мені хочеться різко запустити пальці в її волосся, однією рукою приперти до стіни, так щоби в неї аж хребет хруснув, торкнувшись на мить бретелі на її оксамитовій сукні і застигнути над нею близько, близько…за 5 міліметрів і 1 секунду до поцілунку…  і відпустити хай біжить далі, поцокуючи підборами, допивати свій компот.

Мені здається, що я би віддав одне життя аби мати змогу отак бігати за нею вічність, тисячі разів ловити… застигати..і не цілувати. Чи я божевільний? Скоріше всього. Та я лише хочу аби вона була щаслива,і задовольняючи своє гедонічне его, нехай буде щаслива без борщів в моєму житті. Я не хочу бачити її в старих шкарпетках,і хворою… я хочу аби її волосся завжди для мене пахло корицею і скошеною травою. Таке буває. І нехай увесь світ мені кричить про те, що я слабкий і безвідповідальний. Та є жінки, яких варто любити на відстані. Ох, як же вони розцвітають, коли ти їх ловиш і застигаєш. Бодай поглядом. А якщо нас таких божевільних хоча б кілька, вона стає всесильною відьмою, вічно молодою, легкою, пахучою і знову п’є той клятий компот, облизує губи і моє серце ніби обдає важким металевим розжареним ланцюгом. І все її єство кричить – лови мене, хапай, обніми…. Відьма з компотом. Я ж чую, що кричить вона не тільки мені. Що їй взагалі байдуже,і вона випиває тебе як отой компот,і залишиться лише пластиковий стаканчик, розчавлений на землі і пустий, розкладатиметься роками… тисячоліттями. Але не проходить і тисячоліття і я за тиждень чи два її бачу знову.  В кросівках, джинсах з двома косами. І ловлю себе на думці, що рахую сонячних зайців, що заплутались в неї в тих косах. Виникає якесь незрозуміле бажання смикнути за ту косу, щоби той заєць зістрибнув  і не вибивав волосин на пару з вітром, не псував зачіски… Мені 30 років.  І ще мить…але я застиг. Як же добре, що я люблю її на відстані.

Веселішаю,і ніби молодшаю на років 13. Позаяк цього не видно звісно ж за неголеними щоками і датою народження у паспорті. Вона запитує мене про буденні речі, і знову ж все так ніби говорить про пристрасну ніч…серце оглушує ланцюг…ох ці зайці, треба терміново пострушувати їх з її голови… але вона знову тікає, цього разу просто на маршрутку. Різко розвертається, коси в помаху б’ються мені о груди,і я точно бачив як один із ти зайців застрибнув мені у ліву нагрудну кишеню.

І я знову люблю її на відстані.

Приходжу додому,і мені страшенно хочеться вишневого компоту….

Звісно його немає. Зате пляшка гарного бурбону є завжди. Кілька ковтків повертають мені моїх 13 років життя, в якому  я зрозумів лише одне речення. Банально. Просто. Ніяких тобі наполеонівських звершень і наукових здобутків. Ніхто за таке не дає Нобелівських премій. Та чи не кожен чоловік має прийти до того, хоч в 30, хоч в 60. Бо зрештою і  мені буде 60. Їй тоді на кілька років менше. Та вона буде все такою ж прекрасною, хоч напевно комусь і варитиме борщі, і старі шкарпетки вдягатиме.  І будучи мандрівником, я ще теж зустріну десь свої борщі і старі шкарпетки.

Та поки з дня на день, від сходу сонця я люблю цю жінку на відстані.

 Але сонце заходить. Я відчуваю як в лівій нагрудній кишені стихає метушня полохливого зайця.

Я не встигаю  застигаю.

На відстані  5 мм, 1 секунду… і вічності. Від жінки, яку я любив…на відстані.